Форумы

Я бы ещё отдельно уточнил, как перевозчик уведомляет об изменениях уже после оплаты: где смотреть перенос отправления, кому писать при задержке и можно ли вернуть билет, если пересадка сорвалась. Такие детали часто оказываются важнее небольшой разницы в цене.

Why so many countries want to join the EU, except Europe’s richest Nine candidate countries are racing to get into the European Union. Three of Europe’s wealthiest democracies are doing everything they can to stay out. Is the EU’s pull weaker on the continent’s richest? Ukraine and Moldova have finished screening their laws against the EU rulebook. Montenegro has closed 18 of its 33 negotiating chapters, chasing a self-declared “28 by 28” target for membership. Albania hopes to conclude talks by 2027. Each of these candidates is poorer, less institutionally secure, or closer to Russia’s borders than Iceland will ever be, and all want in. Iceland, richer and more stable than most existing EU member states, said no. On 29 August, voters rejected reopening accession talks by 52.8 percent to 47.2 percent. Iceland remains in the European Economic Area and the Schengen Area, tied to the single market as before. It just didn’t want to become something more. Why Iceland said no For candidate countries, EU membership is transformative. “The benefits of EU membership are different for wealthy, already integrated countries,” says Tinatin Akhvlediani, head of the enlargement programme at the Centre for European Policy Studies (CEPS). Aspirants like Ukraine or Montenegro gain a geopolitical anchor, access to funds, and a reform framework that makes backsliding politically costly. Iceland already had most of the economic case covered through the EEA and its security guaranteed by NATO. What remained on the table was mostly political: a seat in Brussels’ institutions in exchange for pooling more sovereignty. “These benefits are less tangible to voters than economic convergence or democratic consolidation,” Akhvlediani says. “For countries that already have prosperity, stability and market access, the EU has to make a stronger political case for membership.” Iceland is the test case for that argument, and by her own account, the EU did not make it convincingly enough. The “yes” campaign had real arguments to work with. An 8 percent central bank interest rate, against 2.25 percent at the ECB, and mounting Arctic tensions since Donald Trump revived talks of acquiring Greenland. It wasn’t enough. Even the security argument, which brought Iceland’s EU question back onto the political agenda in the first place, couldn’t close the gap on its own. “Security concerns helped bring Iceland’s EU question back onto the agenda, particularly given the shifting transatlantic relationship, Russia’s ongoing war in Ukraine and the Arctic increasingly becoming contested,” Akhvlediani says. “But security alone was not enough to win the referendum.” What tipped Icelanders toward no, almost everyone agrees, was fish. Around 90 percent of the country’s fishing companies opposed membership outright, unwilling to submit their waters to the EU’s Common Fisheries Policy. Akhvlediani calls fisheries “not just an economic sector” in Iceland but something “closely linked to national identity.” That, she argues, is why the “no” campaign won: “voters ultimately weigh geopolitical risks against very concrete private and domestic interests. For Iceland, fisheries and sovereignty were more immediate and politically salient than the broader strategic argument for deeper European integration.” Mika Aaltola, a Finnish MEP with the centre-right EPP group, extends the same logic to farming. Icelandic sheep, dairy and greenhouse production survive “behind high tariff walls” that EU rules would reshape. “Primary production in a harsh environment is existential,” he says, “and existential things are not pooled.” What it means for Brussels Brussels had hoped for a different outcome and had reasons to. Diplomats described an Icelandic “yes” as a test of the Union’s appeal, evidence it could attract a wealthy, functioning democracy, not only states seeking rescue or reform. Some officials had hoped a joint push alongside Montenegro’s accession progress would make the wider enlargement drive easier to sell to sceptical capitals elsewhere in the bloc. Akhvlediani had made that case herself before the vote, arguing that a “yes” would have shown the EU is attractive to more than just poorer or less stable candidates. The “no” complicates that narrative, though she is careful about how far the damage extends: “It is not good news for the enlargement narrative, but not a rejection of the European project,” she says. “The no means the EU cannot use Iceland as evidence of that additional attractiveness.” What it does confirm, in her view, is a structural limit to Brussels’ pitch: “Economic integration does not automatically translate into political integration.” Iceland is not an isolated case among Europe’s rich outsiders. Norway has incorporated roughly three-quarters of EU law into its statutes through the EEA without ever holding a membership vote in Brussels’ favour. Polling this year shows only 37 percent support for joining, against 49 percent opposed. A pattern unchanged since Norwegians rejected membership twice, in 1972 and 1994. Switzerland, rather than seeking a seat at the table, spent the past year deepening its bilateral arrangements instead. Wealthy outsiders have something other candidates do not: workable alternatives to full membership that deliver most of the economic upside without the political cost. A warning sign, or a one-off? Not everyone reads Iceland’s vote as a verdict on enlargement itself. Christine Leuchtenmüller of the Konrad-Adenauer-Stiftung urges caution. Iceland, she says, “is a very specific” case shaped by decades of debate over fisheries and sovereignty. A no vote “would primarily reflect Iceland’s particular political and economic circumstances” rather than say much about enlargement more broadly. Akhvlediani agrees Iceland is a special case, but not a closed one. She sees a lesson that reaches straight to Oslo. “The main lesson is that the EU cannot assume that deep economic integration will naturally lead to political membership. For countries such as Norway, and potentially other wealthy European democracies, the question is what additional value full membership offers compared with the arrangements they already have.” For Ukraine, Moldova and the Western Balkans, that answer is evident: security, funding, a way to lock reforms in against future backsliding. For Iceland, Norway and Switzerland, it’s not the case. Akhvlediani doesn’t think the fix is a special membership track carved out for rich democracies. She thinks it’s simpler, and harder. “What Brussels can improve is how it communicates and explains the benefits of membership: political influence, participation in decision-making, deeper economic integration and strategic weight in European security architecture,” she says. The dividing line in European politics isn’t about pro-EU versus anti-EU. It’s about holding influence inside Brussels’ institutions or keeping control outside them. As Akhvlediani put it, “if the EU wants to remain an attractive geopolitical project, it needs not only to ask candidates what they must do to join, but also to explain clearly what membership gives them in return.” Джерело

При выборе автобусного перевозчика я бы заранее просил письменное подтверждение маршрута, места посадки, нормы багажа, всех доплат и условий возврата. Также полезно уточнить, как перевозчик сообщает о задержках и кому обращаться в дороге. Старые отзывы о конкретной компании лучше сопоставлять с актуальными условиями, потому что расписание, техника и правила обслуживания со временем меняются.

ДМС вирішила примусово повернути громадянина РФ, який одружився з українкою, але Верховний Суд скасував рішення Самого факту порушення іноземцем правил перебування в Україні недостатньо для автоматичного примусового повернення — ДМС має оцінити всі обставини справи, а суд перевірити пропорційність такого заходу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду 19 серпня 2026 року розглянув справу № 712/2426/23 за позовом громадянина російської федерації до Соснівського відділу у місті Черкаси Центрально-південного міжрегіонального управління ДМС. Спір стосувався рішення про примусове повернення позивача до країни походження або третьої країни. Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій не встановили всіх обставин, необхідних для правильного вирішення спору, та направив справу на новий розгляд. Обставини справи Позивач є громадянином російської федерації. 16 жовтня 2019 року він уклав шлюб із громадянкою України та того ж року прибув до України, де проживав у місті Сміла. 8 квітня 2021 року йому видали посвідку на тимчасове проживання, строк дії якої закінчувався 6 квітня 2022 року. Ще 27 жовтня 2021 року позивач звернувся до Смілянського відділу УДМС із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, посилаючись на шлюб із громадянкою України понад два роки. Однак 5 січня 2023 року йому відмовили у наданні дозволу на імміграцію як особі, якій на підставі закону заборонено в’їзд в Україну. Строк дії посвідки закінчився вже після початку повномасштабного вторгнення. Позивач стверджував, що починаючи з 6 березня 2022 року неодноразово намагався звернутися до органів ДМС щодо обміну або продовження посвідки, однак отримував усні роз’яснення про призупинення відповідних адміністративних послуг у зв’язку з воєнним станом. Згодом, 1 липня 2022 року, він звернувся письмово. У відповіді від 12 липня 2022 року йому рекомендували звернутися щодо обміну посвідки після припинення чи скасування воєнного стану. У серпні 2022 року ДМС також повідомила, що питання продовження строку дії посвідок на тимчасове проживання громадян російської федерації, строк дії яких закінчився під час воєнного стану, законодавчо не врегульоване. Постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2022 року № 1232 було передбачено особливості надання міграційних послуг громадянам російської федерації в умовах воєнного стану. Зокрема, окремі особи мали протягом 30 днів із дня набрання постановою чинності звернутися за обміном посвідки, якщо строк такого звернення настав у період із 24 лютого 2022 року до дня набрання чинності постановою. Потім, 7 березня 2023 року щодо позивача склали протокол за частиною першою статті 203 КУпАП за ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного строку перебування. Того ж дня начальник Соснівського відділу УДМС наклав на нього штраф у розмірі 2040 грн та прийняв рішення № 4 про примусове повернення до країни походження або третьої країни з обов’язком залишити Україну до 12 березня 2023 року. Позивач оскаржив рішення про примусове повернення, зокрема посилаючись на свої звернення до ДМС, неможливість обміняти посвідку в умовах воєнного стану, шлюб із громадянкою України та наслідки повернення для сімейного життя. Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили. Вони виходили з того, що позивач перебував в Україні після закінчення строку дії посвідки та не звернувся за її обміном у визначений постановою № 1232 строк. Не погодившись із цим, позивач подав касаційну скаргу. Серед іншого, він вказував, що суди формально оцінили лише пропуск установленого строку, не встановивши, чи звертався він до ДМС, які відповіді отримував, чи мав реальну можливість легалізувати перебування та які наслідки матиме його повернення для сімейного життя. Позиція Верховного Суду ВС вказав, що законодавством унормовані правила перебування іноземців в Україні, а обов’язку іноземця дотримуватися строків звернення за обміном посвідки кореспондує обов’язок органу ДМС щодо прийняття у нього відповідних документів, їх розгляду та вирішення питання щодо подальшої легалізації перебування відповідної особи в Україні. Суд зазначив, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України. Водночас ВС наголосив на необхідності врахування особливостей ситуації, яка виникла у зв’язку з воєнним станом. Суд встановив, що строк дії посвідки позивача закінчився 6 квітня 2022 року, тобто після введення воєнного стану. При цьому урядова постанова № 165 зупинила строки надання адміністративних послуг та видачі дозвільних документів на час воєнного стану. Надалі постанова № 1202 встановила спеціальні правила щодо посвідок, строк дії яких закінчився після 24 лютого 2022 року, але її положення не поширювалися на посвідки, оформлені громадянам російської федерації. ВС звернув увагу на те, що позивач на момент набрання чинності постановою № 1232 належав до категорії осіб, які мали законні підстави для оформлення дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, оскільки його заява про надання дозволу на імміграцію, подана у зв’язку зі шлюбом із громадянкою України, перебувала на розгляді в органах ДМС з 27 жовтня 2021 року до 5 січня 2023 року. Крім того, ВС звернув увагу, що на момент прийняття постанови № 1232 її пункт 2 містив інше формулювання щодо категорій осіб, на яких поширювався обов’язок звернення за обміном посвідки. Зміни, якими до відповідної норми було включено осіб, передбачених частиною чотирнадцятою статті 4 Закону № 3773-VI, були внесені лише постановою № 107, яка набрала чинності 9 лютого 2023 року. При цьому питання встановлення нового строку для подання відповідних заяв цією постановою не було вирішено. ВС вказав, що рішення ДМС України про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни походження або до третьої країни має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально). Суд також наголосив, що суди при перевірці рішень суб’єктів владних повноважень мають перевіряти їх відповідність усім вимогам частини другої статті 2 КАС України, а не лише встановлювати, що рішення прийняте в межах повноважень. Окремо ВС звернув увагу на необхідність дослідження звернень іноземця до органів ДМС. Суд зазначив, що суди мають досліджувати питання дотримання законності процедур та виконання органом ДМС положень Закону України «Про звернення громадян» у частині фіксації звернень громадян в усній формі, зокрема встановлювати, коли та ким з уповноважених осіб органу ДМС було отримане усне звернення та надано відповідну усну відмову. ВС зауважив, що за протилежних обставин громадянин російської федерації, який звертається з документами для продовження строку перебування в Україні до органу міграційної служби, отримуючи усну відмову в їх прийнятті, опиняється в ситуації правової невизначеності, адже маючи бажання легалізувати своє положення в Україні, в той же час, з огляду на неврегулювання відповідних відносин на законодавчому рівні, останній позбавлений можливості довести свій намір задля уникнення примусового повернення в країну походження або третю країну. У цій справі, як встановив ВС, позивач посилався саме на такі обставини: його неодноразові звернення до ДМС, усні роз’яснення про неможливість обміну посвідки, а також письмові відповіді органів ДМС із рекомендацією звернутися після припинення чи скасування воєнного стану. Однак суди попередніх інстанцій відповідних обставин не встановили та не надали їм оцінки. Суд зазначив, що навіть в умовах воєнного стану для суб’єкта владних повноважень обов’язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а набуває особливого значення, зокрема щодо пропорційності обмежень. Під час перевірки рішення ДМС про примусове повернення суди повинні враховувати справедливий баланс інтересів держави і заявника, наявність тривалих сімейних зв’язків та відповідних наслідків для сімейного життя позивача, а також наявність чи відсутність антисоціальної поведінки, правопорушень та кримінально-караних діянь, які загрожують суспільству. Суд окремо зазначив, що перевірка заборони вислання має проводитися станом на момент прийняття рішення та концентруватися на передбачуваних наслідках повернення заявника в країну походження з урахуванням загальної ситуації в цій країні та особистих обставин заявника. ВС вказав, що лише після з’ясування наявності визначених статтею 26 Закону № 3773-VI підстав для примусового повернення та особистих обставин заявника можна визначити співмірність і пропорційність застосованих заходів та його інтересів і прав, зокрема права на повагу до приватного і сімейного життя подружжя, гарантованого статтею 8 Конвенції. У результаті Суд дійшов висновку, що наявність постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною першою статті 203 КУпАП не може бути єдиною підставою для прийняття рішення про його примусове повернення до країни походження або третьої країни. Таким чином, Верховний Суд не визнав рішення про примусове повернення правомірним і не вирішив спір остаточно по суті. Суд скасував рішення районного суду та постанову апеляційного суду в частині позовних вимог про примусове повернення та анулювання відповідного запису в паспорті і направив справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому питання законності накладення штрафу за статтею 203 КУпАП касаційний суд взагалі не переглядав по суті. Ще на етапі відкриття провадження ухвалою від 23 грудня 2025 року Верховний Суд відмовив у відкритті касаційного провадження в частині оскарження штрафу, оскільки судові рішення у справах про притягнення до адміністративної відповідальності за КУпАП не підлягають касаційному оскарженню. Джерело

Українцям у країні ЄС можуть виплатити понад 5 тисяч євро: хто має право Українцям заплатять за переїзд до Португалії. Можна отримати понад 5 тисяч євро. Українці в Португалії, зокрема біженці з тимчасовим захистом, можуть отримати від держави понад 5 000 євро разової допомоги. Гроші виплачують за програмою Emprego Interior MAIS тим, хто переїжджає жити та працювати до малозаселених внутрішніх регіонів країни. Про це повідомили в Інституті зайнятості та професійного навчання Португалії (IEFP). Хто має право на участь «Програма відкрита для громадян третіх країн, які легально проживають у Португалії, включно з особами з тимчасовим захистом», — наголошують у відомстві. На участь у програмі мають право наймані працівники з безстроковим або строковим договором від 12 місяців і зарплатою, не нижчою за національний мінімум. Також виплати можуть отримати підприємці, які переносять бізнес, створюють нову справу або відкривають компанію до 10 робочих місць із володінням понад 50% капіталу. Крім того, допомога доступна цифровим кочівникам — дистанційним фахівцям з іноземними замовниками, які проживають у Португалії, розпочали діяльність після 1 січня 2022 року та заробляють не менше місцевої мінімальної зарплати. Яку допомогу можна отримати Фінансова допомога складається з кількох частин і розраховується залежно від складу сім’ї та типу зайнятості: Базова допомога: 3 759,91 євро — для працівників із безстроковим договором, фрилансерів, цифрових кочівників або підприємців, які створюють власне робоче місце чи компанію; 2 685,65 євро — для осіб із контрольованим строковим договором тривалістю від 12 місяців. Сімейна надбавка: додатково виплачується 20% від базової суми за кожного члена сім’ї, який переїжджає разом із заявником. Компенсація логістики: до 805,70 євро виділяється на покриття витрат із перевезення майна. Наприклад, якщо працівник із безстроковим договором переїжджає з одним членом сім’ї, він може отримати понад 5,3 тисячі євро. Ця сума складається з базової виплати (3 759,91 євро), надбавки за родича (751,98 євро) та компенсації за перевезення речей (805,70 євро). Вимоги до учасників і порядок виплати Щоб отримати допомогу, учасники мають переїхати до одного з внутрішніх регіонів із переліку депопуляційних територій, визначених IEFP. Зміна місця проживання повинна відбутися протягом 180 днів до або після працевлаштування чи початку бізнесу, а мешкати на новій території необхідно щонайменше 12 місяців. Кошти переказують у два етапи: перші 60% виплачують одразу після схвалення заяви, а решту 40% — на 13-й місяць проживання і роботи на новому місці. Українці за кордоном — останні новини Нагадаємо, Єврокомісія встановила нові вимоги для українців, які вперше оформлюють тимчасовий захист у ЄС. Відтепер новоприбулі біженці мають документально підтвердити законність свого виїзду з України та виконання військових обов’язків. Раніше ми писали, що Ірландія почала згортати програму безоплатного житла для українців — понад 2,3 тисячі українських біженців уже залишили житло, яке для них орендувала держава. А уряд Данії пропонує надавати притулок лише вихідцям із прифронтових регіонів. Джерело